Юрій Кравчук: “Якщо немає попутного вітру, то веслую руками…”

Костопільчани знають Юрія Кравчука в першу чергу як альпініста, радіожурналіста, Почесного громадянина м.Костопіль та людину з високими моральними цінностями, визначеними життєвими пріоритетами, справжнього друга та як творчу неординарну особистість із поетичною душею.

Пропонуємо увазі читачів нашого часопису інтерв’ю із Юрієм Кравчуком.

– Юрію Васильовичу, не кожній людині вдається володіти таким багатогранним талантом. Яким чином поєднуєте різнопланову діяльність? Як відомо, ви – педагог за освітою. Маючи певні педагогічні здобутки на освітянській ниві, зробили вагомий внесок у журналістику. Ви очолювали районну пер-винну журналістську організацію по-над 10 років. За час журналістської діяльності у вашому творчому доробку чи-мало цікавих радіоінтерв’ю з відомими людьми краю, а також публікації в пре-сі. З чого все розпочиналося?

– Народився я в сонячному Казахстані, серед піщаних барханів, де ще з дитинства спостерігав, як навесні в степу розквітають цілі галявини диких тюль-панів, що зачаровують своєю красою. І досі пам’ятаю той неповторний запах, що переносився з подихом вітру із овечих та верблюжих стійбищ. Часто забігав до своїх однолітків в юрту, котрі мешкали неподалік від нашого невеликого містечка. І вихор місцевого коло-риту, напевно, заклав у моєму серці любов до пізнання світу, що і визначило подальшу долю.

– Тепер зрозуміло, чому пізніше, захопившись мандрами, багато експедицій здійснили по Середній Азії. Напевно, ностальгія за дитинством і досі живе у вашій душі?

– Звичайно, пам’ятаєте слова: “Всі ми вийшли з дитинства”. Адже, повернувшись до України, де вступив на навчання до Костопільської СШ №1, вже мав певне уявлення про те, що світ дуже розмаїтий. Казахська культура різниться з українською. Тому вже із шкільних років почав мріяти про подорожі по світу.

– Ви навчалися у Ленінградському морехідному училищі. Напевно, і тут відіграв роль поклик вашої душі до подорожей?

– Так, ще школярем мріяв стати льотчиком чи моряком, адже мене вабили своєю нескінченністю та загадковістю стихії – море, небо, гори та пустелі. Тож після закінчення 8 класу батьки радили вступити до Березнівського лісного технікуму, що дало б пізніше в житті можливість заробити на кусок хліба. Я ж вибрав журавля в небі – мореходку. До речі, навчаючись в училищі, окрім пізнання спеціальних дисциплін, у вихідні дні бував (і не один раз) місцевих музеях, що в подальшому суттєво вплинуло на формування життєвих цінностей. Ще школярем відвідував упродовж декількох років гурток малювання. Залюбки проводив час у виставкових залах “Руського музею”, де експо-нувалися картини великих художників.

– Перші екстремальні туристичні по-ходи здійснив, будучи курсантом морехідного училища. Одна із подорожей бу-ла по “дорозі життя”, яка під час Другої світової війни стала артерією постачання необхідних продуктів харчування в блокадний Ленінград.

– Молодь любить туристичні походи, особливо в студентські роки багато хто захоплюється туризмом, але по-тім життєві будні не дають змоги його розвивати. А як ви стали професійним мандрівником?

– Життєві обставини склалися так, що я ще й закінчив педінститут, де також у студентські роки брав участь у різних походах: і піших у Карпати, і лижних по Поліссю, і велосипедних по Україні… Ще тоді відчув, що мені цього замало, оскільки хотів брати участь у масштаб-них експедиціях у важкодоступні регіони світу. До речі, вже працюючи на педагогічній ниві, щоліта бував у горах Кавказу, Тянь-Шаню, Алтаю, де пройшов десятки складних гірських маршрутів. Поталанило мені взяти участь у Всесоюзній науково-спортивній експедиції “Людина і пустеля”, під час якої здійснили екстремальні переходи по пустелях Кара-Куми і Кизил-Куми. Пізніше з друзями подорожей по Україні та країнах Східної Європи. У скарбниці моїх подорожував є і мандрівки автостопом, зокрема країнами Скандинавії, а також подорож з України до Монако, що на півдні Франції.

– Відомо, що ви учасник альпіністського проєкту “Прапор України – на вершинах світу”.Якщо коротко, то з друзями-альпіністами здійснили сходження на най-вищі гірські вершини світу 5 континентів, де встановили Прапор України. Таким чином, прагнули популяризувати нашу молоду незалежну державу, а я – ще й наше рідне місто та Поліський край.

– Багатьом відома ваша книга “На вершинах світу”, в якій розповідаєте про окремі експедиції. До речі, цікаво було прочитати і про мандрівки до Австралії, Нової Зеландії та Північної Америки. Знаю, що ви людина з поетичною душею і не тільки пишете поезії, а й покладаєте їх на музику. Виходить, ви ще й бард?

– Так, перші мої поетичні спроби ще з юних років, а пізніше, звичайно, сповнений емоціями та враженнями від подорожей, маючи романтичну душу, часто брався за перо. Як правило, виконував свої поезії під гітару для друзів у походах… Часто присвячував пісні чи поетичні рядки своїм близьким та рідним. Є в моєму доробку і твори на патріотичну тематику, які виконував для наших захисників-атовців на передовій, куди їздив із костопільськими волонтерами.

– До речі, нещодавно вийшла в світ ваша нова поетична збірка “Ріка життя мене несе”.

– Зазначу, що, на жаль, презентація її ще не відбулася у зв’язку з коронавірусом. Це моя вже друга збірка, перша – “Крізь терни до едельвейсів”. Вірші різнопланові: в них йдеться і про любов до рідного краю, до природи. Є поезії, при-свячені родині, чимало серед них про гори, а також на патріотичну тематику. Окрім поезій, розміщені афоризми – мої погляди на окремі життєві речі.

– Мені сподобався зокрема такий: “Лише мужнім підкоряється течія”. Деталізуйте, будь ласка, цей вислів.

– У житті дотримуюся принципу: якщо немає везіння, удачі, тобто попутного вітру, то тоді “веслую руками”. Роблю все, аби здолати труднощі і впевнено крокувати далі до здійснення своєї мети.

– А що, окрім сили волі і бажання, сприяло вам на шляху до її здійснення?

– У певні періоди мойого життя траплялися люди, які були своєрідними віха-ми, дороговказами, що мене надихали.

– А можете навести приклади?

– Приміром, випадкова зустріч з професором Львівського університету, док-тором географічних наук, свого часу між іншим нашим земляком, уродженцем с.Золотолин Іваном Платоновичем Ковальчуком, сприяла моєму становленню як члена Українського географічного товариства. А в альпінізмі стали хорошим прикладом для здійснення сходжень на найвищі вершини світу такі яскраві постаті із світовим іменем як Володимир Моногаров, В’ячеслав Онищенко та Сергій Бершов, котрі є легендами у цій царині. Доводилося мені зустрічатися і з колишнім Президентом України Віктором Ющенком, з котрим мав нагоду спілкуватися під час перельоту з Києва до Амстердама. Дуже ці-кавою була зустріч під час перельоту з Голландії до Танзанії, де відбувалося сходження на найвищу вершину Африки г. Кіліманджаро, із нащадком відомого усьому світу лікаря Джеймсом Боткіним.

– А як дізналися, що це нащадок Боткіна?

– Наші місця в літаку були поряд і, побачивши в моїх руках україно-англійський словник, він поцікавився, чи я з України. Коли відповів, що живу в Україні, то він запитав, чи далеко мешкаю від Одеси. Як виявилося, паспорт його був на ім’я Д. Боткіна. Посміхнувшись, розповів, що його родина проживала в Одесі, а дід прославився на увесь світ своїми науковими медичними відкриттями. Тож з його слів дізнався, що він мріє відвідати землю, звідки йде його родовід.

– Напевно, під час походів доводилося долати не лише труднощі, а й отримувати заряд позитивної енергетики. Чи траплялися з вами під час багато численних поїздок курйози?

– Так, і не раз. Ось, наприклад, коли ми після Австралії перелетіли до Нової Зеландії для сходження на найвищу вершину острова Маунт-Кук, то під час митного контролю митник в моєму рюкзаку виявив штаточок сала, загорнутого в полотняну торбинку. Розгорнувши її, запитав: “Що це?”. Я відповів, що для змащування гірських черевиків. Він сказав: “добре” і закінчив огляд. Після того невеликого переляку, пов’язаного із забороною ввезення будь-яких продуктів, ми довго сміялися.

– Якщо скласти всі підкорені вами вершини світу, образно кажучи, «ваше життя по вертикалі», то як його можна виміряти?

– Склавши всі сходження на вершини та гірські перевали, (а на окремих я побував по декілька разів), на Говерлі вже сотню разів, то цифра буде вражаючою. Це понад 400 км уверх, а за усім цим стоїть величезна праця.

– Напевно, за ці заслуги і отримали високу державну нагороду від Федерації туризму – Почесний знак “Видатний мандрівник України”.

– Дійсно, так.

– Під час сходжень популяризували не лише Україну як державу, але і наше місто. Його герб встановлювали разом із Прапором України, за що отримали звання Почесного громадянина м.Костопіль.

– А яка серед гірських вершин є най-улюбленішою?

– Гора Маттерхорн – за красу і складність, а Мак-Кінлі – за складністю підйому, адже там дуже низька температура.

– Дякую вам за розмову і зичу наснаги у творчості, успішного здійснення усіх задумів.

Спілкувалася Анна НАДЄЖДІНА